Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі й задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер ще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, — на ту красу, що не б'є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впитися і очима, і серцем, і всею істотою. То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп'янок, червоних, як добре намісто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа» і сама вона не «вилискувалась, як маківка, на городі». Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, ривний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з котрих, коли дивились, здавалось, наче лився якийсь тихий, м'який, ласкавий світ, — то була й уся краса цієї дівчини.
— Та-а-к… — протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у нього щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.
— Га? — мов прокинулась Мотря. — Що ти кажеш?
— Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! — перебив себе Ілько.
— Хіба гарна? — підхопила Мотря. — Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки євреїв і вмієш бить. А здоровий!..
— Ану, дай зацідю: побачиш, чи вмію!
— Нуда «дай»! А крикни на тебе — то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… диви… о! о!... ось! — розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче
