знає, що й ця буде лаять її й судити на кухні з другою прислугою і їй хочеться кинуть їй гроші, затопать ногами і вигнать, зараз же вигнать.
— Чого стоїш?! Що за розбалакування? — накидається вона на Семена. — Запрягай!!
Вона ще трохи дивиться на похапні руки Семена, який почина вовтузатись біля упряжі, потім повертається і йде до спільників пікніку, що збились докупи, тихо балакуючи; назустріч їй вибігає Жабурин і, витираючи невеличким кулачком своє маленьке, руденьке обличчя, почина плаксивим голосом:
— Гликеріє Панасівно! Змилуйтесь, куди ж так рано? Тільки розвеселилися — і трах! — додому… А тут лихтарики, чайок, повітрячко… Гликеріє Панасівно! Забудьте…
Гликерія не слуха його і, звертаючись по всіх, говорить холодним і трохи здивованим тоном:
— Панове! Мене дивує просто… Я собі поїду, а ви можете зоставатись. Кучера й покоївка і без мене додому дорогу знайдуть…
Але, кажучи це, вона вже знає, що вони ні за що не зостануться тут без неї, без хазяйки цих вин, наїдків, «лихтариків, чайків», цих кучерів і коней. Вона це бачить вже по холодних, ображених фізіономіях панночок, які починають розшукувати свої капелюхи, накидки, рукавички і т. п. І їй це і приємно, і злісно, і ніби соромно за себе. На Йвана вона не дивиться й не знає, чи він сердиться, чи дивиться на неї своїм пильним поглядом, чи всміхається, немов кажучи: «О, мені це давно вже відомо».
Коні запряжені, всі розсаджуються і Гликерія чує, як Катя злісно каже:
— Я з цею мужичкою більш ніколи нікуди не поїду! Ніколи!
Їй хтось щось тихо одповідає, чується сміх, образливий, тяжкий сміх. Семен, Хома й Дунька, поспі-
