ними формами і, чекаючи, дивиться на нього. Іван закидає трохи назад голову і, озираючи її з ніг до голови трохи здивованим, трохи зачарованим поглядом, мовчки посміхається.
— Ну, Іване? — я чекаю.
— Не можу, Ліко, — жартівливо розводить він руками. — Цього, їй-богу, не можу… За такі контрасти мене до людей не пустять, а то і в участок не довго. І я не розумію, що за фантазія така зразу. І цей тон, поза.
Він знов озира її з ніг до голови, дивиться на її лице, повне затриманої скаженої злости, на білі губи, на гострий, негарний ніс, знов переводить очі на чудовий стрункий стан, який, здається, на жарт хтось притулив до цеї незграбної голови. Вона бачить ці погляди і в неї пролітає думка, що він любується цим контрастом тіла й голови. І їй ще дужче хочеться зробити щось дике, щось образливе для нього.
— Не хочете? — закида вона гордо голову.
Балачка вже й на другому кінці стихає, і Гликерія, не повертаючи ні голови, ні очей, бачить, як Катя виясняє причину суперечки, і чує, як та повинна насмішкувато й зневажливо всміхатись. Іван теж устає на ноги, струсює з штанів крихти і говорить:
— Не то що не хочу, а просто не можу виконувати такі, такі дикі бажання. Я просто таки дивуюсь.
Гликерія круто повертається, так що поділ сукні аж вітер здійма біля неї, й кричить до екіпажів:
— Семен! Запрягай мою бричку! Хутко!
— Ліко! — тихо говорить до неї Іван. — Що з тобою?!.. Що за фантазія? Це ж образа…
«А мені начхать!» — хочеться крикнути їй, але вона тільки зриваєтьься з місця і прудко йде до брички, біля якої, не знаючи, що почати, стоїть Семен і з здивованою пикою щось говорить до Дуньки. Гликерія
