хай гидке буде в цьому контрасті, — тут ходить не про факт, а про ваші почування…
— Ха-ха-ха! — раптом виривається у Гликерії з грудей злісний, дзвінкий від цеї злости сміх.
Іван, Соня, Женя й ще дехто озираються на неї.
— Ха-ха-ха! — підводиться вона трохи. — Це цікаво. Уявляю… Не факт, а почування. Ану, от візьміть, візьміть скиньте зараз ваш сюртук і черевики й лізьте на дерево. А ми будемо дивитись. Це буде теж контраст.
Іван трохи здивовано і пильно дивиться на її лице й одповідає:
— Ну, сказати, це буде не контраст, а… а відхилення від норми, від звичайного. Воно подібне до нього, але тільки…
— Зовсім не подібне! — скрикує різко Гликерія. — Зовсім не норма. Самий справжній контраст і якраз на ваш смак. От скидайте сюртук і лізьте!
Іван стискає плечима й одвертається, панночки ж здержано сміються. Але це ще більш дратує її. Вона стає на коліна і, нервово шарпаючи хустку, говорить:
— Ну, от я хочу цього переживання, цього контрасту. Я хочу, щоб ви полізли на дерево. Іване, лізьте! Це моє бажання, зробіть же!
— Це — вередування, Ліко, — знехотя посміхається Іван, — а не бажання… І воно трохи не личить тобі…
Гликерія чує, як нова, ще дужча хвиля несеться з грудей у лице, чує, як загоряються в неї очі, але вона не може спинитись. А! Не личить? Їй з лицем кухарки, їй, мужичці, не личить, а якби це сказала Катька, їй-би не тільки личило, а було б «справжнім, дужим, гострим, естетичним» і всяким контрастом. Ну, так от же вона хоче цього і так мусить бути.
— Все одно — личить не личить, а я хочу! От і все. Будете лізти? Ну?
Вона встає, випрямляє свій гарний стан з розкіш-
