з страшенним цинізмом душі й тіла. А поруч молодий, гарний юнак з полум'ям сили й такого, знаєте, захоплюючого бажання боротьби за добро, за красу, невинний, чистий, палкий! І одно поруч із другим. Контраст який!
Гликерія згадує, що той будинок, який вони обдивлялись, щоб найняти, і в якому вже постановили зробити деякі переробки задля Іванової майстерні, хазяїн (як казала швачка) несподівано продає комусь. Певно, доведеться шукать другого, або з новим хазяїном знов говорити.
— Ваню! — кличе вона знов.
Іван озирається, кидає: «зараз-зараз» і знов звертається до Соні.
— І помітьте, такі контрасти на кожному кроці, в кожному з'явищі: вони міняються, чергуються, складають із себе самих знов контрасти. Це така гра, знаєте… я страх як люблю слідкувати за ними! Буває стільки краси, стільки змісту, що аж знемога якась на тебе впаде.
— Ваню!! — голосніше гукає Гликерія й чує, як їй щось неприємно-гостро проходить у серці, а голос стає тонким і різким. Катя знов дивиться на неї й на Івана, саркастично посміхається й одверта голову.
— Зараз-зараз! — кидає «Ваня». — І видно, що люди так страшенно консервативні, пасивні. Наприклад, приліпились до одної форми, старої, збитої форми краси й гадають, що в ній усе, що… дійшли до геркулесових стовпів!..
Гликерія почуває, як гаряча хвиля крови підіймається їй у груди, надавлює їх і вогнем суне до лиця. Їй соромно до болю, до скаженої злости. О, який сором! Він навіть не хоче дивитись на неї, а вона уявляла, що в нього справді є чуття до неї якесь. До неї, до цього гострого пацючого лиця з рідкими зубами й рябуватими щоками, з цею мізерною, жовту-
