з Дунькою, і навіть уже уявляється їй, як вона після того, як побереться з Іваном, покличе Дуньку і, пообіцявши дати добрий посаг, скаже, що буде старатись за неї перед Семеном; як Дунька дуже-дуже почервоніє і, затуливши лице рукавом, утече на кухню; і як усі будуть сміятися веселим, хорошим сміхом… Справді, як легко можна зробити своє життя таким, щоби в ньому було більше приємного, ніж неприємного, як можна жити повно, радісно, щасливо.
— Панове! Панове! — кричить Микитенко. — Оповіщаю вам велику новину!
Всі замовкають і дивляться на його незграбну, дужу постать у незграбнім сюртуці з довгими полами. Микитенко прийма урочисту позу, підніма руку і, чекаючи, замирає.
— Ну? — нетерпляче питає Катя.
— Слухайте!.. Всі слухають? У Зінаїди Карловни одне вухо вище другого!.. Ха-ха-ха, — і Микитенко задоволено регочеться, дивлячись на трохи зчервонілу Зіну.
— Фі! Який ви дотепний! — кидає Женя і знов повертається. Але Гликерія вже не бачить недотепности Микитенка, який завжди має на це претензію; їй цікава ця гра поглядів, сміху: то зневажливого, то дурнуватого, то лінивого; цікаве це життя різних почувань, яке пробивається крізь байдужі рухи, крізь прудкі погляди, крізь незначні слова і фрази.
— Не хочете? — держачи над Сониною чаркою пляшку з лікером, питає Іван. — Це ж лікер… Гликерія, лікер і я, — говорить він старий каламбур і показує рукою на Гликерію, на пляшку й на себе. Виходить, ніби він два рази говорить: Гликерія, Гликерія. Соня всімхається, але мовчки крутить головою.
— Ну, значить, я соло, — підіймаючи чарку до
