й на вулиці потемнішало, підвівся, зідхнув і пішов до хати… Пройшла ж хмара, виглянуло сонце — Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі й байдужість.
— Драстуй, Ільку! — вмить почув він коло себе. Ілько здригнувсь, розплющив очі й підвівся.
— Тю! Злякала, — промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову. — Мотря… Думав, хто такий… Драстуй!
— Не пізнав? — підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. — Давно бачились: як у горосі, так і досі!
— Аж здригнувся, — позіхаючи промовив Ілько.
— Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії вміють лякаться? Ото!
Ілько здивовано подивився на неї.
— Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я — Мотря, Мотря, Мотря! Твоя полбюовниця… ха-ха-ха! Нудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може поцілуєш. Ха-ха-ха! А Андрій за це мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… Синяк уже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б'є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю. Пхі! Я його люблю, а тебе ні!..
— Слухай, — підвівшись поважно промовив Ілько, — ти, їй-богу, здуріла.
— Ха-ха-ха-ха!..
— Може випила?
— Авжеж випила! А то ж як! Полюбовники п'ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну й душно! Чи й тобі душно?.. Та… я й забула, що ти, як кавун на сонці…
