Гликерія випила вже третю чарку густого міцного лікеру і почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидіти, спершись спиною на дерево, й ліниво прислухатись до цих згуків, змішаних з балачок спільників пікніку, з лопотіння листя, з щебетання пташок, з дзвону пляшок, виделок, ножів, тарілок. По всьому тілі розлита така хороша, ніжна втома, у грудях дзвенить якесь м'яке, тепле, добре чуття, не хочеться ні рухатись, ні говорити, — хочеться тільки щасливо, радісно всміхатись. Те незадоволення, яке було в неї спочатку від того, що вибрали для пікніку цей лісок, тепер щезло і вона вже навіть залюбки заговорила б до Каті, якби не ця втома.
Гликерія приплющує трохи очі і їй здається, що вона тихо-тихо пливе на якихсь оксамитових теплих хвилях, які м'яко колихають її, а перед нею плавко проходить ця картина прогалини з розстеленими скатерками, повними пляшок, тарілок, всяких наїдків, напоїв, з сидячими, напівлежачими постатями знайомих мужчин і подруг. Вони щось говорять між собою, кричать, регочуться, але вона не прислухається добре, — їй доволі цих згуків негучних, мирних, гармонійних.
Сонце вже заходить десь там за деревами і рожеве світло його косих променів не б'є, не ріже в очі, а так
