істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варто було уваги.
Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали звожчики, іноді закликаючи — «свєзті», а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти…
— Так… У «друга дома» готувала… «Будєш мой, нє смотря ні на что. Я хочу, чтоб ти сдєлал подлость»… Он що!.. А я… Хе!.. Свята, непорочна… Господи! Хто ж думав?.. За що ж? Як же так можна?.. «Дядя» книжки давав, сміялась… із Фомушкою!.. Для чого ж, для чого ж?.. Ах, треба, треба було!.. «Средство!»… По-українськи говорила… А я… За що ж?.. Як же так?.. А я ж як?.. Як же я?.. У номерок?
І від цієї думки в грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він умить зупинився й пошукав очима, де б спертися на щонебудь, або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів па тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.
— Як же тепер?.. Що ж?.. Як же жити?.. Що ж далі? — підвів він раптом голову і з мукою подивився на лихтар. — Як же жити?.. Жити як? Знову номерок?.. Навіки вже?.. І таргани, і… Навіки?..
А дощик сік собі дрібненько. Миготіли лихтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної, ридання.
