— У-р-р-р-а-а!! — вмить загреміло у нього над вухом і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.
«Але ж навіщо все те було?.. Сьогодні навіщо?.. Любить же… «Будєш мой!»… Що же це, господи?..»
В ухах у нього шуміло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.
— Уррра! — грохотіло в їдальні.
Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.
— Уррра! — не затихало в їдальні.
Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно й накрапав дощик.
«Навіщо ж, навіщо ж?! — якось одноманітно-понуро стукало у нього в голові. — Була ж така люба… Цілувала… Кусала… А-а-а! — вмить наче все освітилось у нього і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути. — «Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька! У мєня свой капітал… Распутная… Галя? Моя Галя? Моя чиста, свята?. Господи, що ж це? Навіщо ж усе це сьогодні?!. Як же це?»
І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками в якімсь дикім неладі приходити йому на пам'ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв'язати їх, з'ясувати собі все; вони пролітали вихорем без жодної логіки, без зв'язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією
