«Значить, вставать?» — ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю й навкруги. Всі дивилися в його бік, здивовано й ласкаво — йому здавалось — усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.
«Боїться за сюрприз!» — ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всьому його лиці. «Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! — доводив він собі. — У таких хвилинах торжественість повинна бути».
Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх.
… — А іменно в каком храмє, то ето в Кресто-Воздвіженском… — тягнув далі «принципал». — Надєємся, что благородниє гості посетят в следующеє воскресеніє свадьбу моєй дочері Ліди Сухобрієвой і Анатолія Ламазіді і…
Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік — у Миколи серце зовсім завмерло — і скінчив:
… — Анни Лєванской і Фоми Лабазнікова!
З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:
— Я вам говоріл, что скоро! — і сховалось.
«Що — ледве не заревів Микола не своїм голосом?! — Фома Лабазніков?! Фомушка?!»
Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазнікова, що весело сміявся своєму «супрізові», на Галю, що одвернувшись стояла спиною до нього, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках, — і зразу якось похиливсь, зімлявів.
«Так що ж це, господи! Що ж це таке?.. Як же це?.. — думав він, не почуваючи нічого: ні гніву, ні злости, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння. — Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазніков!»…
