— Ідьомтє, — рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір'ячко з подушки — він зняв його, глянув на пом'яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.
— «Пропадать, так пропадать! — понуро рішив він. — Але чого всі хотять бачити мене?» — вмить вискочило звідкись питанння.
— Да в чом дєло, скажітє мнє! — нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче не дочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.
«Щось непевне!» — подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковости.
Вони вступали до їдальні.
— А! Как чувствуєтє? — добродушно крикнув Сухобрієв. — Садітєсь, за вамі остановка!
— Сюда, сюда, Ніколай Стєпановіч! — потягнув його за собою Фомушка. Микола нічого не бачив, крім ясного світла від лямп, сили тарілок, шклянок, якихось голів, лиць і ради чогось з усіма подробицями вазу з яблуками й грушами посередині столу.
Кліпаючи на світ очима, почуваючи на свойому «йолопському п'яному рилі» погляди всіх, він поспішав за Фомушкою, ще більше дивуючись словам Сухобрієва — «за вамі остановка».
— Вот здєсь! — торжественно показав йому місце Фомушка і сам забіг і сів з другого боку.
— «Галя!» — аж здригнувся Микола, тільки тепер побачивши свою сусідку, і знов почув, як серце дуже-дуже забилось.
«Господи! Невже?.. — несміло, але наче вогнем прорізала його мозок недокінчена думка. — Ні-ні, не може бути!..»
— Ну-с, тєпєр друг Фоми Лукіча уж єсть… Госпопода! — почав був голосно «принципал», але зараз же зупинився і звернувсь до Фомушки:
