«Мене!» — з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовно.
Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.
— Ніколай Стєпановіч!.. Ніколай Стєпановіч! — зоговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, й раптово затряс його за рукав. — Вставайтє!…
— «Встану, краще встану! — тим часом думав Микола. — Все одно прибіжать помагачі, почнуть гойдати на руках… Встану!»
— Ніколай Стєпановіч! Вставайтє!..
— Ммм… — замурчав Микола й підвів трохи голову. — Что такоє?… Я спать хочу…
— Вставайте, Ніколай Стєпановіч, нєльзя, вас всє просят на ужін…
— Всє? — здивувався Микола й повернувся до нього. — Чего раді?
— Так… нужно… — зам'явся Фомушка, якось таємничо всміхаючись.
— Но для чего? — похмуро спитав Микола. — Єщо смєяться?
— Что ви! — злякався Фомушка. — Да развє.. Господі! Да нікто про ето і помислу нє імєл… Да развє я пошел би звать вас на такоє? Друга?!
— Да для чего я вам?.. Я красний, заспаний, п'яний.
— Вовсє нєт! Напротів!
— Ех, что ви мнє говорітє!
— Ей! Фома Лукіч! — почулося з їдальні.
Микола перелякався. «Прийдуть, потягнуть… Треба йти!»
— Ну, Ніколай Стєпановіч, ідьомтє: зовут! — благав Фомушка. — Всє ожідают вас.
