Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір'ї все пошарпане, поруйноване, — клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться й сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась і якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що та хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород, — злодія, котрого сам батько відцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з котрим мають діло тільки його приятелі — такі ж, як і він злодії: Андрій Голуб, Марко Чумаренко, дочка Марка — Мотря, декільки голодрабців і весь той люд, що не має в душі бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на це не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.
Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто — таке невеличке, що скоріше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом'яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в'ється стежка з залізних покрівель — то крамниці та казенні будинки.
Схилився Ілько на тин і замер, — ні думок, ні бажань, навіть дихання не почув він в собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі й байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп'яла хвіст, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдо́-о-о-хо!.. Явдохо-о-о-о́!..» Тільки як сонце сховалось за хмару
