— Ето хохлік так? — увійшов хтось новий. — Ай, бєдняга! А єщо ідєаліст!
— Да, ідєально клюкнул! — одповів якийсь поважний голос.
— Ха-ха-ха!
«Нехай, нехай сміються… Все одно, все одно… Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути», — крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одно місце й шукакаючи другого холоднішого. А піт лився наче з повітря, в грудях завмирало, то холодіючи, то неприємно палаючи; тіло лежало, як побите; сам він наче то валився в якесь чорне провалля, то піднімався на якісь надзвичайні високості.
— Україна моя бідна, ой-ой-ой-ой! — заголосив хтось над Миколою, — напила-а-ся бідна-а… А вєдь сначала ловко танцевал, каналія! Даже разбірало! Потом уж стал кренделя вязать… Разобрало украінца… Іш!
— Что он — спіт? Может, слишіт?
— К-кой чорт! Куда єму там слишать!.. Ей, колєґа!..
«Нехай сміються, нехай говорять… заснути, заснути… Хоч на хвилину ж заснути!» — важко дихав Микола, притуляючи нечуственного лоба до холодної стіни.
— Дядько!.. Дядько хохол!.. Україна… Спіт!..
— Ну, оставь єго, пусть спіт… Ідьом! А то єщо разбудім сєбє на горе.
— Ето, положім, вєрно!
— Удівітєльно, как он єщо «по Фрідріхштрассе» нє прошолся….
Потроху всі вийшли і в кімнаті стало, тихо.
«Не можу… не можу… — мучився Микола. Його перекидало, голову давило, ноги поробились якісь важкі-важкі, мов на них гирі почеплено. — Хай усе пропада…. Хай Галя сердиться… Хай!… Тільки за-
