— Потом ви нам спойотє что-нібудь із малоруського, — щебетала панночка, йдучи поруч. — Все малороси хорошо поют… А сначала протанцуєтє козачка.
«Я вам таки й покажу, як треба танцювати!» — думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.
— Круг! Круг! — закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до залі. Всі зараз же почали посуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.
— Господа!.. Будьтє добри!.. Круг, круг! Станьтє к стєнам! — кричали й бігали якісь два студенти.
«Той, здається, дирижер», — подумав Микола, слідкуючи за одним.
— Господа! Нєльзя же так. Віноват… Колєґа, пожалуйтє!..
Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.
— Пожалуйста, козачок!.. Запорожскій! — крикнув один із дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.
— Ну! — хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав. — Ужарьтє-ка!
Піяніно загреміло.
«Ех, матері його ковінька! — весело пронеслось у Миколиній голові, — я вам покажу, як українці танцюють!» — і, піймавши такт, стукнув, ударив ногою й наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака… А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори.
