в гімназії… Да ми с нєй про образованіє мало говорім. Она там імєєт какого то дядю, дак он єй дайот чітать какіє то учониє кніжкі… Богатий, говоріт, я єго нє знаю сам. Дак она, чтоб, значіт, добіться у нєго мілості, как будто чітаєт еті кніжкі, а на самом дєлє, онє лєжат у мєня на квартірє, пока єй нужно відється с дядєй… У мєня, знаєтє, єсть совсєм отдєльная квартірка, собственно, значіт, для любовних свіданій, — додав він, усміхаючись. — Там, биваєт, она іногда у мєня і дєнь, і ноч сідіт… Раз трі дня пробила… І мать знаєт. Смєйомся ми, бивало, с етіх книжек. Конечно, і географію учіла, і другоє там… А так чтоб очень…
— Значіт, она баба бойкая! — весело скрикнув Микола. — І вас опутала і дядюшку колпачіт, ха-ха-ха. Єй-богу, ви чудак большой!
Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у нього з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум'янцем
— О, ловкая баба! — згодився теж весело й Фомушка. — Я вам говорю, такая баба, что… угу! — він навіть головою крутнув. — А вот какая она, можно сказать, сладострастная, распутная… Что она только видєливаєт, єжелі би ви зналі!.. Пєвіца так не сдєлаєт! А вот, єслі би она отказалась вийті за мєня — кажісь, нє знаю, что с собою сдєлал би… Ілі запіл би мьортвую, ілі повесілся на желєзном крючкє!
— А скорєє б запіл? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.
— Ах ви, комік, комік! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху. — Жаль мнє вас, чудака етакого! Славний ви всьо такі малий!
— А мнє, ви думаєтє, нє жаль себя? — скрикнув Фомушка. — Жаль до сльоз просто! І посовєтоваться нє с кєм… Вот спасібо вам, ви всьотакі… Єслі би
