— Вот так історія… Хм… — забурмотів він, щось, як видно, згадавши.
— В чом дєло? — спитався Микола.
— Да дєло в том, что нельзя говоріть, кто она такая і когда женюсь… Секрет.
— Секрет? — здивувався Семенюк і мало не розсміявся. — Тайна? Да?
— Да нє тайна, чорт побєрі! — крутнув з досадою рукою Фомушка, — а… дал слово нє говоріть! Тут цєлая історія. Прямо нє поймьош… Ви нє сердітесь, право: я би сказал вам, но дал слово. А я разсуждаю так: єжелі я человєк нєобразований і грубий, сквєрний со всех сторон, то надо, чтоби у мєня хоть что-нибудь било хорошєє. Правда? Вот я єжелі дам кому слово, то уже — паніхіда! Сдєржу, хоть би что!.. Право, ви нє думайте чего, что может ето я всьо вру, чтоб с вамі побєсєдовать, потому я ето могу… Єй-богу, всьо ето говоріл по душє…
— Да я вєрю, вєрю вам! — поспішив заспокоїти його Семенюк і засміявся. Йому хотілося чогось сміятись з усього: і з салопниць, і з вінтьорів, і з Фомушки, і навіть з самого себе.
— Да ви всьо равно скоро узнаєтє самі, очень скоро… Тут больше папаша всьо. Єму ето так захотєлось. А мнє чєм дальше, тєм лучше… Она, положім, тоже секретнічаєт. Словом, єрунда я вам скажу! — махнув він рукою. — Такоє дєлаєтся, что і сам Соломон, єврейський мудрец, нє разобрал би, єй-богу!
«Каламутить якась… Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька, — проспівалось у Миколи, — купецькая дочь».
— Образованая она? — голосно спитав він, — ілі і етого нєльзя говоріть? — і засміявся.
— Нєт, можно — засміявся добродушно й Фомушка. — Так чтоби, как слєдуєт, — скривився він, — значіть, по всєм наукам… нє могу сказать. Била
