Випили.
— Мнє Анна Івановна говоріт, — почав Фомушка: — «Ніколай Стєпановіч хотят випіть і просят вас к сєбє за компанію». Думаю: удівлєніє просто! Почему так? Почему я, а нє другой кто?
— Да ви мнє нравітєсь, вот і всьо, — пояснив йому Микола. Фомушка аж засміявся від задоволення і, трохи навіть засоромившись цього сміху, поспішив налити ще по шклянці. Випили знов.
— Да… — знов почав Фомушка, бажаючи, як видно, побалакати з Семенюком по щирості. — Сказать би пригласіл мєня какой другой студєнт, я би нічего, потому — я с студентами всєгда і ето мнє не удівітєльно. Но ви… Єслі би другой, так я прямо подумал би, что, значіть, лібо дєнєг занять хочет, лібо к пєвіцам поєхать на мой счот желаєт. Потому — какой я ім товаріщ? Єслі би, скажем, у меня нє стало сразу дєнєг, разі б оні билі со мной так, как тєпєрь? Да, как раз! Оні думают, что я етого і нє віжу. Ха-ха-ха. А я віжу ето отлічно…
«Та він не такий справді й дурний», — подумав Микола.
— Да только я такой, знаєтє, человєк, что сєрдіться нє могу. Вот хоть би прімером взять, я женюсь… Невєста моя…
— Ви женітєсь? — здивовано скрикнув Микола.
— Да, — здивувався й Фомушка. — А что такоє?
— Да нічего… Но… сколько вам лєт?
— Мнє? А вот мєсяца через два будєт двадцать. Через два года на прізов… Молодой? Да?.. Пустякі! Тут нє то. Тут… Вот я же говорю: оні думают, будто я нічего нє замєчаю. Напрімер, моя нєвєста… Ну, что тут? Вєдь я отлічно знаю, что она виходіт нє за мєня, а за мой капітал… Отлічно віжу!
— І женітєсь?
— І женюсь.. А почему женюсь? Потому что
