— Ви дивіться, шепотів він мені, — він так сидить цілий день. Я вже цілих два місяці що-дня слідкую за ним. У нього нема ні душі близької. Ні однісінької! За це я ручаюсь.
Дідусь аж розгарячився.
— Головою ручаюсь. Він тут сидить цілий день. Потім іде на reu de Seine, там купує жареної картоплі, півлітра вина, на два су хліба і йде далі. На rue Dophine він купує собаці м'яса і знов іде далі. Ночує він під мостом. Там вони й їдять. Ви розумієте? Ви помічаєте цю фігуру? Дивіться, як він сидить. Він так цілими годинами може сидіти.
Старець сидів, схиливши чорну, скудовчену голову на груди, і не рухався, немов слухав якісь голоси з-під землі або вдивлявся в якісь образи своїми незрячими очима. Собака теж схилила голову і також слухала. Що вони слухали? У що вдивлялися? Може перед їхніми очима вставали образи людей, яких вони любили, знали, може й зараз люблять, знають.
— Напевне у нього єсть хтось близький, — гаряче сказав я.
— Нема! — з захопленням скрикнув месьє Лярош: — Присягаюсь вам, що ні одної душі. Я довідався все до рисочки. Він був робітником на заводі. Йому випалило очі й зіпсувало праву руку. Бачите, він держить шворку в лівій руці. Ні одної душі. Він так живе вже десять років. Собака в його п'ять років. І, знаєте, в них чудесні відносини у хазяїна й собаки! Вони ненавидять одне одного до того, що, боюсь, це дає їм радість жити. Тепер вони спочивають, або просто дрімають. А то весь час гризуться, він її б'є, а вона його кусає.
— Ви, здається, радієте цьому? — спитав я холодно.
Лярош аж руки потер від задоволення.
