Він не зразу одповів.
— Я живу по своїй волі, — нарешті сказав він, але таким тоном, що мені зникла з губ посмішка,
— І, значить, можете вмерти, коли схочете?
Знов він наче вдумався в моє питання, провіряв себе. І знову з суворим натиском промовив:
— Я можу вмерти, коли схочу.
Я посміхнувся таки й сказав:
— А чому ж я не можу;?
Лярош мовчав. Потім раптом встав і рішуче, твердо сказав:
— Так! Я можу!.. Ви? Чому ви не можете? Бо ви — сліпий раб. Ви сліпі, як і вся людськість. Не посміхайтесь, молодий чужинче, мій розум добре знає, що говорить язик. Язик у мене прив'язаний добре і своє місце знає. І я прожив досить для того, щоб так говорить. О, досить.
Він знов сів і довго мовчав. Я також не рухався, — у мене був погано прив'язаний язик й я за нього побоювався.
Раптом Лярош заворушився, зідхнув і якимсь чудним, ніколи нечуваним мною, кротким і сумним голосом почав:
— Знаєте що, мій молодий чужинче: людині з моїм досвідом, але молодшою кров'ю можна б весело посміятись. На жаль такий досвід наступає тоді, коли кров робиться старою і немає вже сміху.
І знов замок. Зорі все бігли між хмарами і гудів великий город. Мені стало теж сумно. Я, може, не мав великого досвіду, але й сміятись теж не хотілось мені. Я б з великою охотою приголубив цього старенького чудака і, напевне, обом нам легше стало 6. Але я не смів.
Раптом старенький чудак знов дуже помалу заговорив і мені видно було в напівтьмі, як сумно захиталась його голова:
