в якій більше не співають в гаях наших чудових пісень, а в хатах замість вареників їдять лободу.
— Ну, що ж ви мовчите?
Я повернувсь на матраці.
— Не знаю, — знехотя засміявся я.
З тьми мені не видно було обличчя Ляроша, але я почував, що він посміхається своєю зневажливою посмішкою.
— А ви — свідома, інтелігентна людина? — раптом строго спитав він.
Я одповів, що мені принаймні так хочеться про себе думать.
— Звичайно, — муркнув він. — А ви свободу любите?
— Через неї я тут і живу, а не вдома.
— Я не про політичну свободу. У нас в республіці такі ж раби, як і у вас. Он! — він сердито протягнув руку до вікна, — Повний город рабів. Я про другу свободу питаю.
Я попрохав вибачення і сказав, що не розумію, про яку саме свободу він питає.
Лярош розсердився зовсім.
— Ви думаєте, що ви по своїй волі живете на світі?
— А як же? Не схочу, так у всяку хвилину можу померти.
— Так?!
Він більше нічого не сказав. Але в цьому коротенькому слові було стільки насмішки, зневаги, стільки передуманого, що мені аж ніяково стало.
— Ви сумніваєтесь? — з силуваним сміхом спробував я спитать.
Він навіть не одповів. Я підождав. Мені вже трошки досадно стало.
— А ви любите свободу? — спитав я невинно.
— Люблю, — глухо сказав він.
— І думаєте, що по своїй волі живете?
