— Не хочете? — держачи над Сониною чаркою пляшку з лікером, питає Іван. — Це-ж лікер… Гликерія, лікер і я, — говорить він старий каламбур і показує рукою на Гликерію, на пляшку й на себе. Виходить, ніби він два рази говорить: Гликерія, Гликерія. Соня усміхається, але мовчки крутить головою.
— Ну, значить, я соло, — підіймаючи чарку до рота й обережно п'ючи з неї, добродушно дивиться він на Соню. І Гликерію вже не дратує так неприємно, як перше, цей каламбур з її негарним, мужичим ім'ям, а навпаки, здається дотепним і повним змісту. Виходить, що вона, він і вино складають з себе щось єдине, яке все-таки висловлюється в одному: Гликерія. І їй так любо дивитись на це миле, розумне лице коханого, на його білі невеличкі руки з довгими, чисто скульпторськими пальцями, на глибокі, пекучі очі. Хочеться ніжно-ніжно взяти цю хорошу голову, притулити до грудей і мирно, щасливо завмерти під цей гармонійний гомін природи й людей, під ці ласкаві, тихі почування.
— Ваня! — ласкаво, тихо говорить вона солодким голосом і хоча не знає, що сказати йому, але почуває потребу хоч згуком голосу висловити своє хороше, добре чуття. Катя озирається, дивиться на неї й Івана і знов одвертається. Але «Ваня» ставить чарку і, щось згадавши, не чує її і, звертаючись до Соні, що задумливо мне повними, пухкими руками серветку з ініціялами Гликерії, починає живо говорити:
— А таке з'явище, як контраст? Га? Тут вам все: і історія думки, і історія людського слова, і естетика, і… Тут все! Візьміть ви хоч таке, ну…
Іван водить очима навкруги й зупиняється на конях, що пасуться біля екіпажів.
