дається на спинку сидіння. Іван щось говорить, кричить, але шум і свист такий у вухах, що нічого не можна розібрати. А коні летять, а гриви їм мають по вітру й через це надають вигляд поскаженілих; бричка здригується, підстрибує на вибоїнах, в лице летять з колес і копит грудки мокрої землі, дух захоплює і тільки чути страшенний вітер в ухах, стукіт копит та торохтіння брички. Іван уже мовчить і, міцно здавивши за лікоть Гликерію, сидить без капелюха й чуб у нього так смішно літа на всі боки.
Десь далеко починають миготіти вогні. Спершу два, потім ще один, далі цілий ряд їх, нарешті, вони вже вкривають всю долину; сині, як засвічені сірники, зелені, жовті, червоні, вони то спокійно горять, то моргають, то ховаються, то знов виникають.
Гликерія починає здержувати коней.
— Що, гарно? — весело повертається вона до Івана.
— Страшенно гарно… Тільки я спершу думав, що нас коні понесли…
— Ого! — з гордістю сміється вона. — Мене не понесуть… Тш-ш-ш… Вони мене люблять… і слухаються. Тш-ш, Соколе… Сокіл і Орел.. Я їх скажено люблю… Тш-ш-ш…
Вогні наближаются; деякі ховаються, деякі більшають, видно вже високі димарі фабрик і заводів.
— А наші десь позаду зостались… — говорить Гликерія. — Ну, треба бути паїньками: місто вже… Дай мені мій капелюх…
Іван підніма з дна брички, куди вона кинула, ще виїхавши з лісу, капелюх і подає їй.
Починаються якісь тини, пустир, проїжджають повз якісь землянки й мало не переїжджають свиню
