Постаті щось говорять навіть, але не чути добре, бо вони ніби одстрибують за екіпаж, а замість тих вже стоять нові, теж з клунками і якимись палицями на плечах і, теж уклонившись, зникають за бричкою. І так довго довго… Вони стоять по-одному й групами, з клунками й без клунків, змочені, з присталою до тіла сорочкою, голодні, зморені й низько вклоняються екіпажам і коням, які мов тікають від них.
— Який глум… — сумно говорить Іван.
— Ах, дай ти мені спокій з ними! — вмить якось злісно скрикує Гликерія. — «Глум, глум»! Наче я винна, або можу зробити що… А, дай спокій!
Вона б'є коней, наганяє передні екіпажі, випереджа їх і… натикається на «них». «Вони» рухаються, але, зачувши стукіт, зупиняються, одступаються набік і, впізнавши «благодітелів», скидають капелюхи й уклоняються. Але Гликерія не бачить, не хоче бачити їх.
— З дороги там!! — кричить вона різким голосом і ще дужче б'є коней. Постаті ніби біжать назустріч, миготять, зникають позаду, але краю, здається, немає їм. Чи від прудкої їзди, чи від цих людей, чи від чого другого, Гликерії починає рости в грудях щось дике, гостре, скажене. Вона раптом по-кучерськи підводиться, змахує рукою, дико скрикує й коні, як вихор, підхоплюють бричку, витягають спини і скажено несуться вперед.
«Вжжж»… свище їй в ухах.
— Ліко!!.. Ліко!!.. — чує вона зляканий Іванів голос; але дике ще більш розростається в грудях, розпира їх і рветься з них буйним криком на волю. І вона чує, що, коли вона крикне, то це буде такий крик, що не тільки коней, але й людей перелякає. Постатів вже не видно на шляху, але Гликерія знов підводиться, знов змахує рукою і, регочачи, одки-
