сміється, але замирає вся під напливом чуття і почуває якусь вагу, приємну вагу й безсилість в руках і ногах.
— Годі, любий, годі, — шепоче вона.
«Вжж… фрр… фі-і-і!»
— Ліко!… Я живу! — важко дихає Іван. — Ах, як я зараз живу!… Могуче, дуже… Тепер-би я на ввесь світ пішов сам один!… Битись, боротись, мучитись… Ліко!
Гликерії ще більша, ще солодша вага налягає на всю істоту і зовсім не хочеться ні битись, ні страждати.
— А я ні… — прихиляється вона рукою до його плеча. — От так сиділа-б, слухала бурю і… може-б плакала… Щасливо тільки плакала!.. Хай собі там буря, а в мене так тихо, так мирно… Справжній контраст!… І з тобою…
Вмить її згадується «вередування» і сором гостро коле в серце.
— Ваню! — з усиллям каже вона.
— Я.
— Хочу прохати в тебе вибачення…
— О, прошу, — жартівливо говорить він.
— Ні, Ваню, не смійся… Я знаю, що я образила всіх… і тебе… Я знаю. Але мені було тяжко. Мені здавалось, що ти не вважаєш на мене, що мене ніхто не любить, що сміються з мене. Ця Катя… Потім, потім я думала, що ти сватаєш мене… так… Ні, не треба… Я дурна, скажена… Прости, Ваню… Я більше не буду… така… Прощаєш?
Замість одповіди він знов хапа її в обійми й між поцілунками говорить:
— Прощаю… Прощаю… Люблю… Чуєш?
— Любиш? — встигає вона спитати. — За що?
— За те, що ти… жива, що ти не вимуштрувана
