«Вву-у!.. фрр… фі-і-і!» — лютує щось круг них у вітях, на землі, за бричкою.
— Як гарно! — шепоче Гликерія, стискаючи Іванову руку, потім трохи мовчить і ще тихше питається.
— Ти не сердишся?.. Я така дурна, божевільна…
Іван знов тихо цілує руку і Гликерії здається, що від його гарячих губ і м'яких вусів через руку проходить до неї в серце щось мирне, спокійне, ніжне. Воно розходиться там, гріє груди і так солодко стоїть по всій істоті.
— Тпрру!.. Стій… Бодай ти камінем стала!. — чується Семенів голос, а за ним:
— Вжжж… Фрр… ру-у-у!..
Над головою щось з страшенним тріском лускає і розкочується по небі, мов хто покотив великі гирі по мосту. Гликерія й Іван аж здригуються і притулюються ще щільніше одне до одного. Потім стихає й чути, як по лісі проходить якийсь масивний, поважний, рівний шум.
— Дощ… — шепоче Гликерія. — Змоче нас…
— «Вітер висуше»… — заспокоює Іван словами робітника й замовкає.
«А у тих нема бричок», — думається Гликерії, але жалю в грудях нема вже, тільки стає якось ніяково й важко, як у чоловіка, котрий десь або набрехав багато, або вкрав щось і щасливо утік звідти.
— Філософія… — іронично й трохи сумно говорить Іван. — Що можуть сказати тут Канти, Лейбніци, Гегелі для цих людей… Яка тут філософія, коли тебе пече сонце, мочить дощ, мучить голод, кривдять люди… Яка тут, спитатись, може буть філософія, коли твоє життя складається з одних неприємних переживань?… Який тут може бути категоричний імператив, абсолют, коли в тебе категорично вимагає черево їсти?.. Філософія життя, філософія морали,
