сам з вогню, і тепер тільки з жахом і безнадійністю дивиться на велетенське полум'я, в якому його праця пірнула безслідно, як крапля в морі.
— Ти знервувався дуже, — стурбовано дивиться Гликерія на його біле-біле лице, яке від чорних очей, борідки й капелюха здається ще більшим.
— Ні, так… трохи… А тут ще хмариться… — повертається він до почорнілого неба: — зараз грім буде.
— Поїдем додому, — говорить Гликерія, якій від усього цього робиться в грудях якось порожньо, нудно й безнадійно.
Стає темніше й темніше. Хмара рівняється вже з лісом і, ніби замислившись, зупиняється над ним. Робітники починають потроху одбігать до свиток, до клунків. Деякі ще товпляться біля Жені й Саші, деякі сваряться, кричать, лаються. На краєвиді далеко-далеко моргає блискавка.
— Панове! — плачучим, ображеним голосом кричить Катя.
— Ну, що-ж це справді таке? Я боюсь… Додому…
Раптом, наче злякавшись, що вони втічуть, звідкись із поля налітає скажений вітер з порохом, з соломою, зриває капелюхи, піднімає догори одіж, гриви коней і злісно накидається на ліс, що грізно, сердито одповідає йому.
Гликерія бачить, що до них біжать робітники з якоюсь темною й сірою одежею в руках і щось гукають заднім. Ті також щось несуть і біжать до Каті, Жені й останніх.
— Дощ буде, панночко! — захакавшись говорить один із передніх, зупиняючись перед Гликерією й Іваном. — Укрийтесь… Ось… що маємо… Свитку, ряденце… Воно не так змочить…
