— Боже! — чує вона за собою й озирається. Іванові очі горять, на лобі стоїть піт, губи дрижать і сам він, здається, весь дрижить. Вона дивиться на других спільників пікнику, і на всіх лицях бачить такий вираз, який буває у людей, що дивляться на велику пожежу. Навіть Соня якось скривилась, напружилась і гостро дивиться у валку.
Іван витирає хусткою лоба і, одвертаючись, говорить до Гликерії:
— Не можу!.. Не можу дивитись!.. Я впаду. Така картина… такий жах…
— Що-ж робити, Ваню, що-ж робити?! — скрикує вона розбитим, сиплим голосом і з мукою хутко, нервово дивиться то на валку, то на нього. — Я-ж не знаю. Так жаль. Дивись, той хлопець… Ах, він вже п'є з коробки!
Хлопець, перехиливши високо коробку, одхилив голову назад і жадно смокче з коробки масло, яке змішується з кров'ю й капає йому на сорочку.
— Панове! — раптом чує вона стурбований голос Каті, — буря буде. Дивіться, хмара… додому треба!
Гликерія озирається. Той ріг хмари, що перше тільки ледве стирчав з-за краєвиду, тепер розрісся, розсунувся і чорно, грізно так суне за сонцем, мов бажаючи дігнати його й заховати в своїх суворих обіймах. А сонце, злякавшись, сховалось уже — і тіні немає, все сіро: і степ, і шлях, тільки хмара яскраво чорніє на сірому небі.
Але на Гликерію вона не робить ніякого вражіння. Вона мало що добачаючим поглядом тільки обкидає небо і знов повертається до заробітчан. І бачить, що Семен щось кричить і махає порожньою скатеркою, а вони не вірять йому і, ще не пережувавши того, що в роті, товпляться круг кого, просять, молять, зазирають за ноги, нишпорять біля
