зад, а Семен з Дунькою урочисто проходять між ними, несучи скатерку, як покійника.
— Роздавать? — зупиняючись недалечко від Гликерії, питає Семен.
По слові «роздавать» по валці пролітає шум, як від подиху вітра у лісі.
— Роздавай, роздавай!
— Та й вино їм давать?
Гликерії хочеться кинутись на нього й побить йому тим самим вином його голову.
— Семене! — стримуючи себе, глухо говорить вона й мовчки дивиться на нього. Семен поспішно нахиляється до скатерки й перш усього виймає пляшку вина.
— У що вам наливать?… Давай там, — кричить він на заробітчан, що вмент обтовплюють його, — казанки, давай горшки.
Дехто випручується, біжить до клунків і, справді, з казанком або горщиком вертається назад. Семен починає розливати вино й іронична посмішка знов з'являється під «ароматною». Гликерії навіть вчувається, як він повинен говорити до серйозної й посмутнілої Дуньки:
— Хамули!.. Вони понімають на вині, як свиня на апальсинах. — Але Дунька, видко, не видержує, — нахиляється до скатерки і, витягши декільки паляниць, починає ламати й роздавати на всі боки. Коли Семен лив вино в казанки, мало хто розумів, що то й нащо то, але коли в руках Дуньки біліє хліб, усі зразу починають простягати руки, товпитись, кричати, сопти, лаятись. Коли-ж і Семен також береться за наїдки, робиться щось страшне. Гомін, крики, лайка, прохання, сльози, звіряче ревіння, гарячі жадні погляді, великі, чорні руки, змучені обличчя, брилі, хустки, картузи, — все це мішається
