— Хм… роботи… — посміхається чоловічок і починає оповідати, як вони два тижні вже блукають од економії до економії, з міста в місто, й ніде не можуть знайти тієї роботи.
— Літо, господь його святий зна, випало неврожайне. Хліба висохли, згоріли, скрізь вправляються своїми руками. Що було грошенят з дому — з'їли, а тепер хоч живим до бога лізь. Думалось, хоч погорюєм літо, та все-таки принесем додому якусь копійку, чи за землю заплатити, чи себе прохарчувати. А тепер от таке. Хоч сядь та плач…
Чоловічок оповідає, а дві купи людей стоять і дивляться одна на одну, але дивляться не так, як незнайомі між собою люди, а так, як дивляться звичайно в музеї на вощані фігури, тільки одна група дивиться з виразом якогось жалю, огидливости, страху, а друга — заздрости, похмурої туги й ніяковости.
— Ось зраня й макового зерна в роті не було, — посміхається чоловічок, винувато якось дивлячись на Гликерію й Івана: — люди вкрай поприставали. Доросле то ще так-сяк теліпається, а молоде зовсім припало до землі. Як не знайдемо ще тут роботи, то вже й господь святий зна, що його думати далі…
Гликерія дивиться на якогось хлопця, год 14, помічає, що він дуже схожий на її брата, Василька: — таке-ж худе личко з довгим підборіддям і тонким носом, такі-ж очі смирні й добрі, — і їй стає вмент жалко-жалко цих людей. Їй ввижається, як вони лежать от такими-ж купами десь на базарах, чекаючи наймачів, як ганяє їх з місця на місце поліція, а вони несміло, покірливо гуртом поступаються їй. Потім, не дочекавшись в одному місті, ідуть у друге… Ідуть степом: степ довгий, безкраїй; зеленіють чужі хліба, мріють могили на обрії. А сонце пече — ні
