— Я.
— Хочу прохати в тебе вибачення…
— О, прошу, — жартівливо говорить він.
— Ні, Ваню, не смійся… Я знаю, що я образила всіх… і тебе… Я знаю. Але мені було тяжко. Мені здавалось, що ти не вважаєш на мене, що мене ніхто не любить, що сміються з мене. Ця Катя… Потім, потім я думала, що ти сватаєш мене… так… Ні, не треба… Я дурна, скажена… Прости, Ваню… Я більше не буду… така… Прощаєш?
Замісць одповіди він знов хапа її в обійми й між поцілунками говорить:
— Прощаю… Прощаю… Люблю… Чуєш?
— Любиш? — встигає вона спитати. — За що?
— За те, що ти… жива, що ти не вимуштрувана істота, а людина… За силу твою, за все!.. Правда, дика трохи, але, знаєш, я тобі скажу…
І він говорить їй. Буря потроху меншає. На мості стихає, вітер втомився й не крутить деревом, тільки дощ ще з більшим шумом пада на ліс. Іван теж помалу заспокоюється і, поклавши голову Гликерії собі на плече, м'яко проводить їй теплою рукою по щоці. А їй неприємно від цього, бо знає, що він повинен своїми чуткими, ніжними пальцями почувати її рідке ряботиння, і якось душно й солодко, й досадно чогось. Вона притуляє його голову до себе й, закривши очі, починає палко цілувати. Скільки проходить часу так, вона не знає.
— Годі, кицю, годі вже!.. Пора вилізати… Дощу вже немає… — чує вона Іванів голос і наче
