— Як гарно! — шепче Гликерія, стискаючи Іванову руку, потім трохи мовчить і ще тихше питається.
— Ти не сердишся?.. Я така дурна, божевільна…
Іван знов тихо цілує руку, й Гликерії здається, що від його гарячих губ і м'яких вусів через руку проходить до неї в серце щось мирне, спокійне, ніжне. Воно розходиться там, гріє груди й так стоїть по всій істоті.
— Тпрру!.. Стій… Бодай ти камінем стала!.. — чується Семенів голос, а за ним:
Вжжж… Фрр… ру-у-у!..
Над головою щось з страшенним тріском лускає й розкочується по небі, мов хто покотив великі гирі по мосту. Гликерія й Іван аж здригуються й притулюються ще щільніше одне до одного. Потім стихає й чути, як по лісі проходить якийсь масивний, поважний, рівний шум.
— Дощ… — шепоче Гликерія. — Змоче нас…
— „Вітер висуше“… — заспокоює Іван словами робітника й змовкає.
„А у тих нема бричок“, — думається Гликерії, але жалю в грудях нема вже, тільки стає якось ніяково й важко, як у чоловіка, котрий десь або набрехав багато, або вкрав щось і щасливо утік звідти.
— Філософія… — іронічно й трохи сумно говорить Іван. — Що можуть сказати тут Канти, Лейбніци, Гегелі для цих людей… Яка тут філософія, коли тебе пече сонце, мочить дощ, мучить голод, кривдять люди… Яка тут, спитатись, може бути філософія,
