Десь глухо обзивається Семен і не дуже-то хутко чорніє його постать серед дерев.
— Сюди, сюди!.. Та скоріше!.. Держи коней, бо ми заліземо під бричку. — Семен у свойому чекмені уже тут. Він бере коней за повіддя і мовчки (видно, незавдоволено) застигає біля них. Гликерія поспішно, нервово бере з брички килим, який був на сидінні, свою кофту, зонтик, пальто і подає Іванові, який вже сидить під бричкою. Умощуються.
— Цілі барикади, — тихо говорить Іван, виставляючи поперед себе зонтик. Гликерія мовчить і слухає. Десь над ними вгорі щось гуркотить і їй здається, що вона сидить під мостом, а над головою у неї по дошках мосту котяться великі, важкі вози. Сидіти трохи незручно, тісно, але за те гарно, як затишно. Вона чує, як Іванова рука ніжно, тихо обнімає її за стан, злегка притулює до себе й замирає.
— Хороша моя… — чується ласкавий, милий, ледве чутний голос і рука на стані щільніше пригорта її до свого теплого, любого тіла.
— Тобі не холодно?.. — питає вона, щоб сказати що-небудь, і голос у неї виходить теж ласкавий і м'який. Іван сміється, потім бере її руку, підносить до губ і застигає. А губи йому такі гарячі, що Гликерії аж холодно-солодко якось замирає у грудях і стає чогось страшно.
Рррак-рак-рак-рак!.. — раптом тріщить над головою. Вву-у!.. фрр… фі-і! — лютує щось круг них у віттях, на землі, за бричкою.
