нахиляється до скатерки і перш усього виймає пляшку вина.
— У що вам наливати?.. Давай там, — кричить він на заробітчан, що вмент обтовплюють Його, — казанки, давай горшки. Де-хто випручується, біжить до клунків і справді, з казанком або горщиком вертається назад. Семен починає розливати вино й іронічна посмішка знов являється під „ароматною“. Гликерії навіть вчувається, як він повинен говорити до серйозної й посмутнілої Дуньки:
— Хамули!.. Вони понімають на вині, як свиня на апальсинах. — Але Дунька, видно, не видержує, — нахиляється до скатерки і, витягши декілька паляниць, починає ламати й роздавати на всі боки. Коли Семен лив вино в казанки, мало хто розумів, що то й на що то, але коли в руках Дуньки біліє хліб, усі зразу починають простягати руки, товпитись, кричати, сопти, лаятись. Коли-ж і Семен також береться за наїдки, робиться щось страшне. Гомін, крики, лайка, прохання, сльози, звіряче ревіння, гарячі, жадні погляди, великі, чорні руки, змучені обличчя, брилі, хустки, картузи, — все це мішається між собою, хвилюється, кипить. І потім цей запах, важкий, кислий якийсь запах поту, що кожного разу, як біля Гликерії хто проходить з них зовсім близько, душно обвіває її, крутить у носі. Серце її чогось б'ється дуже-дуже, а очі просто не можуть одірватись від цеї дикої, страшної картини.
Гликерія, глянувши до центру, бачить, як Дунька, бліда, з великими, зляканими очима (і через це дуже
