хлопці, підлітки, і дівчата, і дядьки з бородами и глибокими зморшками, повними пороху.
— А що то робили ті люди он там біля вогню… без сорочок? — питає Гликерія, показуючи головою на дим, що стелеться по-над ровом і пливе вузькою хмарою між деревами. Чоловічок теж дивиться туди і спершу не розуміє, але потім раптом засоромлюється й, ніяково всміхаючись, каже:
— Та то, знаєте, так… ходять коло себе трохи…
— Як то „ходять коло себе“?
— Та так, чепуряться… Звиніть на слові, в дорозі завелась нужа… ну й той…
— Що?? — зі страхом скрикує Гликерія.
— Нужа, нужа… Ну й той, печуть… Вона вогню не любить, зараз падає. Так, як держиш сорочку над вогнем, а вона й падає… Мити нема коли, та й нема чого, де була яка перемінна сорочина, на хліб перевели.
Чоловічок добродушно й трохи сумно посміхається й дивиться на Гликерію, а їй виразно вже уявляється, як стоять оттакі-ж запорошені люди і держать над вогнем брудні-брудні сорочки… Вогонь лиже і смаже сорочку, а огидливі паразіти повзуть так тихо, в'яло і падають з тріском у вогонь. Брр!
— О, боже! — повертається вона до Івана, огидливо поводячи плечима й почуваючи, як їй аж за горло щось давить від цеї уяви. Іван не одповідає їй, — лице йому якесь напружене, скривлене і очі дивляться пильно на робітників. З екіпажів чується: „Що?.. що?.. “ і потім: „о, боже!.. Та не може бути!“.
