може зрозуміти, що роблять ті люди над вогнем без сорочок. Вона озирається до Івана й бачить, що і той, висунувшись з-за неї й приплющивши очі, теж дивиться і, видко, також не розуміє.
— Хто-то? — питає він.
— Полтавці… Заробітчани…
— А що то вони роблять біля вогню?
— Не знаю… Я сама дивлюсь…
Гликерія зупиняє коней і озирається. З лісу виїжджають останні екіпажі і, під'їхавши, теж зупиняються. Починаються розпитування, догадки, міркування. Але Гликерія не видержує й, звертаючись до маси, гукає.
— Ей!.. Чуєте?.. Ей там!..
Голі спини повертаються, але все-таки держать руки, над вогнем і не видно добре, що в них. По масі свиток і брилів проходить шамотіння: де-хто підводиться, де-хто встає, хто стояв спиною, повертається лицем до шляху. І Гликерія бачить під брилями червоні й темні обличчя, яких роздивитись добре неможна. Вони щось говорять одно до одного і знов дивляться на скупчені екіпажі, певно, не розуміючи, чого хотять від них ці гарно одягнені, чисті, багаті люди. Гликерія звертає коней на борозну, що тягнеться по над шляхом, обережно переїжджає її й наближається по траві до заробітчан, серед яких шамотіння стає більшим, а голі спини накриваються свитками. Тепер їй вже виразно видко обличчя, тільки які вони всі ніби однакові: темні, худі, похмурі і всі наче одного якогось сірого кольору, — нема ні білявих, ні чорнявих, —
