Лісок кінчається, і коні виносять їх у поле. І зразу перед очима їм видно на небі край чорної хмари, яку наче хтось тільки вистромив з-за краєвиду, щоб сонце позолотило Й погріло її своїми червоними, як полум'я, проміннями.
— Все одно, дощ був-би! — кидає холодно Гликерія до Івана, показуючи на небо. І чи від цеї хмари, чи від того, що вона виїхала з лісу, чи від мовчання Івана, Гликерії рівний, довгий степ здається чимсь похмурим і нудним. Якось голо, сіро, одноманітно, а до того ще цей широкий, великий шлях, що йде по-над ліском і тягнеться туди, у степ, до самого міста. Покритий весь дрібним, як пудра, м'яким порохом, що здіймається під колесами й за возом, як дим, що сіро вкриває на де-кілька сажнів хліба, цей шлях, з сірим запорошеним бур'яном з боків, здається схожим на старого, змученого, знесиленого життям чоловіка.
Звернувши на шлях, коні починають чогось косо дивитись убік, до ліска. Гликерія повертає туди голову і бачить кроків на 30 від шляху, якусь масу рудих свиток, жовтих брилів, чорних та червоних хусток, босих ніг, якихсь довгих, білих палиць, клунків, грабель. Вони то рухаються, то спокійно лежать на землі у холодку під деревами, тінь од яких довгими, незґрабними пасмами стягає аж до шляху. Біля рову, що поділяє ліс від поля, горить вогонь, а коло його стоять якісь постаті з голими спинами й, простягти руки над вогнем, щось роблять. Гликерія дивиться на ці голі, широкі, смугляві й білі спини й ніяк не
