Вона ще трохи дивиться на похипні рухи Семена, який починає вовтузитися біля упряжі, потім повертається і йде до спільників пікника, що збились докупи, тихо балакаючи; назустріч їй вибігає Жабурин і, витираючи невеличкими кулачками своє маленьке, руденьке обличчя, почина плаксивим голосом:
— Гликеріє Панасовно! Змилуйтесь, куди-ж так рано? Тільки розвеселилися — і трах! додому… А тут лихтарики, чайок, повітрячко… Гликеріє Панасовно! Забудьте…
Гликерія не слуха його і, звертаючись до всіх, говорить холодним і трохи здивованим тоном:
— Панове! Мене дивує просто… Я собі поїду, а ви можете зоставатись. Кучера і покоївка і без мене додому дорогу знайдуть…
Але, кажучи це, вона вже знає, що вони ні защо не зостануться тут без неї, без хазайки цих вин, наїдків, „лихтариків, чайків“, цих кучерів і коней. Вона це бачить вже по холодних, ображених фізіономіях панночок, які починають розшукувати свої капелюхи, накидки, рукавички і т. и. І їй це і приємно, і злісно, і ніби соромно за себе. На Івана вона не дивиться і не знає, чи він сердиться, чи дивиться на неї своїм пильним поглядом, чи всміхається, немов кажучи: „О, мені це давно вже відомо“. Коні запряжені, всі розсаджуються і Гликерія чує, як Катя злісно каже:
— Я з цею мужичкою більш ніколи нікуди не поїду! ніколи!
Їй хтось щось тихо одповідає, чується сміх, образливий, тяжкий сміх. Семен, Хома і Дунька поспі-
