Іван стискує плечима й одвертається, панночки-ж здержано сміються. Але це ще більш дратує її. Вона стає на коліна і, нервово шарпаючи хустку, говорить:
— Ну, от я хочу цього переживання, цього контрасту! Я хочу, щоб ви полізли на дерево. Іване, лізьте! Це моє бажання, зробіть-же!
— Це — вередування, Ліко, — знехотя посміхається Іван, — а не бажання… І воно трохи не личить тобі… Гликерія чує, як нова, ще дужча хвиля несеться з грудей в лице, чує, як загоряються в неї очі, але вона вже не може впинитись. А! не личить? Їй з лицем кухарки, їй, мужичці, не личить, а як-би це сказала Катря, їй-би не тільки личило, а було-б „справжнім, дужим, гострим, естетичним“ і всяким контрастом. Ну, так отже вона хоче цього і так мусить бути.
— Все одно — личить не личить, а я хочу! От і все! Будете лізти? Ну?
Вона встає, виправляє свій дужий, гарний стан з розкішними формами і чекаючи дивиться на його. Іван закидає трохи назад голову і, озираючи її з ніг до голови трохи здивованим, трохи зачарованим поглядом, мовчки посміхається.
— Ну, Іване? — я чекаю.
— Не можу, Ліко, — жартовливо розводить він руками. — Цього, їй-богу, не можу… За такі контрасти мене до людей не пустять, а то і в участок недовго. І я не розумію, що за фантазія така зразу. І цей тон, поза.
