«Хиба шпурнути в сю рикливу пику палітрою замість відповіді!»
Адольф підійшов ближче. Бліде кінське лице його в сутінках п'яно всміхалось. Величезні, довгі, мов у оранґутана, руки засунуто в капнені, бриль — на потилиці.
— Що ж, так і не зволите відповісти на привітання свого приятеля? Жорстоко і незвичайно.
— Дайте мені спокій! Раз на все сказав я вам, щоб ви до мене не чіплялись.
— Один раз мені не імпонує.
— І, будь ласка, не кричіть так…
— Слухаю! — витягнувсь по-салдацьки Адольф. — Ось тепер… слухаю. Бо розумію, що вас, як людину нервову, турбує мій у-ні-версальний і а-нар-хічний басс (з двома сс). Я це, алегорічно кажучи, почуваю. Але вивищесказаного не почуваю. Бо чому ж мені не чіплятись до вас, висловлюючись вашою вульгарною мовою? Га?
Аркадій поволі підвівсь і мовчки почав обтирати пензлі шматкою. На синяво-сірому тлі вікна роздратовано й смішно стирчало його ріденьке волосся; гострий кінчик носа, серйозно й холодно схилився над ганчіркою.
Адольф присунув своє незграбне величезне тіло щільно до Аркадія і з заложеними в кишені руками почав розглядати співжителя від голови до ніг; очі його всміхались.
«Ніс синій… щоки поетично жовті, — мабуть сьогодні не їв нічого. Губи починають кривитись, значить зараз лаятись буде. Ні, мовчить. Гордим хоче бути».
— Ну-с, чекаю відповіди, друже Аркадію? Уважно покірливо, мирно і довготерпеливо.
«Удає, що йому байдуже, — чи є хто в хаті, чи ні. Ось тільки пальчики тремтять».
— Ну, Аркаша, нащо ж це убійче мовчання! Га?