Сторінка:Винниченко В. Твори в 15-ти тт. Т. 6 (Київ–Відень, 1919).pdf/10

Ця сторінка вичитана

Аркадій мовчки, мов не помічаючи біля себе Адольфи, підійшов до мольберта, взяв палітру і почав зчищати з неї фарби, і вмить знов відчув над головою своєю тепле, з запахом алькоголю дихания Адольфа. Хотілось швидко озирнутись, підскочити, вчепитись нігтями в ті свинячі очі, в сей мягкий, нахабний віс і рвали їх, тріпати й сласно скреготати зубами.

— Адольф. Ви хочете повторения тої одени? — хрипло сказав Аркадій.

— Якої? — невинно підняв рідкі брови Адольф і уважно подивився на «приятеля».

«Зараз знов заверещить і почне кусатись.»

Аркадій одсунув в куток мольберт, довго чомусь копався там, і, не дивлячись на Адольфа, знов узявся чистити палітру, обтираючи ніж волохатою маткою, замазаною ріжнокольоровими фарбами.

Адольф усміхнувся, підставив стільця і сів, широко розсунувши поги.

«Нудота, їсти хочеться. Чого прийшов до дому? Сього чесного ідіота не бачив? Пензлі витирає, подумаєш, художник, «духовні інтереси».

— Що вам, властиво, треба од мене? — раптої надавичайно коректно, з холодною і чемною гіднісю озирнувсь Аркадій.

— Мені? О, друже Аркадію, мені так мало треба, що соромно навіть турбувати вас. Не турбуйтесь, будьте ласкаві.

— Але ви хотіли щось сказать…

— Се б то я?… Але що я можу сказать, «людина безладного і низького розуму», як колись ви зовсім справедливо пазвали мене? Що тільки й всього, що привитати.