Толя їм нічого все-ж таки не сказав, він був хлопчик делікатний, вихований. Федько, той, як би зачепили його тата, зразу б грубости почав говорити, а то й битись поліз би.
А Толя навіть щось сказав до Спірки. Але Спірка не чув, бо вони в той час підійшли до спуску з гори. Тут уже не до балачок, — стало видно річку. Повіді ще не було, але яка стала чудна річка! Вся сіра, покопирсана, ряба. На березі комашнею стоять і ходять люде. Сонце хитро виглядає з-за парового млина. Галки кудись летять довгими рядами і кричать. А як блищить кінчик хреста на Богоявленській церкві! Ух, гарно!…
— А ну, на ввипередки! — раптом закричав Федько і як вихор зірвався з місця.
Стьопка й Спірка заверещали й побігли за ним.
Толі теж хотілось і заверещати, і побігти, і навіть фицнути так саме ногою, як зробив Стьопка. Але він того не міг зробити — кричати на улиці не личить благородним дітям, бігти ж трудно, бо кожушок його такий довгий та тяжкий, а на ногах глибокі галоші. Та ще на спині ранець з книжками.
Толя тільки дивився, як миготіли ноги Спірки та Стьопки. Ось Стьопка загубив книжки. Зупинився, підхопив, знов фицнув і полетів за передніми.
Толя нагнав їх аж коло самої річки. Зблизька річка здавалась ще чуднішою. Видно було, як помалу, тяжко йшла крига. Лід тріщав, лускався, крижини лізли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великий гурт волів. Вся сіра маса худоби сунеться помалу, але де коли один віл вилізе на другого і тоді в тому місці починається гармідер, воли налізають один на одного, стоять, крутяться, аж поки ті, що почали гармідер, не проштовхнуться наперед.
