бані, так і обливає їх. Ось Федько підставляє лице під дощ, ловить краплі ротом. Які у їх смішні, мокрі голови!…
Васько щось найшов у воді. Що то?… Підкова. Федько ховає в торбинку. Вони знов назбірають гвіздків, підков, залізячок! А Федько раз найшов навіть пять копійок!
Толя стає у весь зріст на вікні і махає руками, щоб його побачили. Але хлопці не дивляться на вікно. Вони пацають ногами, бовтаються, грім тріщить у них над головами, але їм то й за вухом не свербить. Хмари над ними такі страшні, що дивитись моторошно, а їм те як раз і мило, — дощ, значить, ще довго буде.
Ось вони пританцьовують, мабуть співають:
І дощ іде їм на голову, на плечі, на руки. Сорочки поприлипали до тіла, потік біжить, грім тріщить.
Але Толі грім уже не страшний. Толя й сам би побіг на вулицю. Він ще дужче махає руками, але постукати боїться, бо мама почує.
Нарешті, Федько помічає Толю і починає махати рукою, закликаючи до себе. Васько і Стьопка теж вимахують, показують підкови, гвіздки, пацають ногами, підскакують. Васько пада і сідає просто в воду, Федько й Стьопка регочуться, а Васько за ними.
Толя раптом зстрибує з вікна, швидко скидає черевички, закачує штанці і тихенько вибігає в сіни, з сіней на ґанок. На йому бархатові курточка і штанці, — жалко їх. Але хлопці вже коло ґанку і кричать:
— Іди, не бійсь! Дощ теплий.
— Та йди! От баба, мнеться… Раз — два!
