Се був чистий розбишака-халамидник.
Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму „закадишному“ другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збірали з таким клопотом.
Наче біс який сидів у хлопці! Усі діти, як діти, — граються, бавляться, тихо, лагідно. Федькові-ж неодмінно, щоб битися, щоб що небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.
Наприклад, таке. Ліплять хатки з піску. Перед будинком, де жив Федько, була незабрукована улиця і там завжди грузли в піску коні. Після дощу сей пісок ставав липким і вохким, — для будування хаток нема краще. Поставиш ногу, обкладеш її піском і виймай потихеньку. От і хатка. Хто хоче, може навіть димаря приробити. Коло хати можна тин виліпити, а за тином натикати сінинок — і сад є.
А між хатками іде улиця. Можна в гості ходити одне до одного.
Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться, подивиться і візьме та й повалить усе чисто — і своє і чуже. Ще й регочеться.
