По всьому березі стоїть народ. Хлопці живжиками просуваються поміж дорослими, і без перестанку кричать дзвінкими веселими голосами. Скільки тут школярів, які завтра скажуть учителю, що їм у сей день „голова боліла“ і вони не могли прийти „в клас“!
А річка все суне і суне вперед. Крижини з мокрим рипом труться одна об одну. Вони такі поважні та старі, аж жовті. Звідки вони припливали сюди? І куди попливуть? От сісти б на одну з них і їхати на ній десь далеко-далеко. Кругом другі крижини, їх треба одпихати, щоб не лізли на сю, а то як налізуть, то потоплять. Добре, як встигнеш перестрибнути на другу, а як шубовстнеш в воду. А вода, ух, чорна, глибока та холодна, аж пищить.
Але знаходяться смільчаки, що стрибають на крижини і їдуть на них якийсь час. Десятки хлопчачих очей з заздрістю слідкують за молодцями. А молодці візьмуть та ще й ногами потопають по льоду, от, мовляв, крига яка, не провалиться. Де-які з них перестрибують на другі лідяки і навмисне зупиняються на самому кінчику над чорносиньою, густою водою.
— А ну, ти там! Хочеш раків половить? — кричить хто-небудь з дорослих на молодця. — Злізай на беріг!… Шубовстне в воду, витягай його.
Молодець ніби не чує, але, потопавши на кризі, сходить на беріг.
Толя часто подивлявся на Федька, — ну, що ж він не йде на кригу. Федько щось говорив Стьопці й Спірці і показував на річку головою.
Толя підійшов ближче і почав слухати.
— …А то що! стрибають тут… — говорив Федько, — подумаєш, яка штука. Ні, нехай хто на той бік по кризі перейде, от буде герой!
