ність. Цього вечора він слухняний, лагідний, ніжний з матіррю до такої міри, що зворушує Клавдію Петрівну і зворушується сам. Вона через щось починає плакати, гаряче цілує Костю й довго потім сидить у його за ширмою, шопочучись. Далі Костя неголосно й несміло кличе мене:
— Яково Василевичу!
Коли я приходжу за ширму і стаю біля ліжка, він раптом схоплюється на коліна, хапає мою руку і кладе її на плече Клавдії Петрівни. Сам ніяково хіхікає, лащиться до матері, потім падає головою в подушку й удає, що пустує. Мені, чи то жаль стає чогось, чи соромно. Я усміхаюсь і гладжу по голові Клавдію. А вона, зворушена, змішана, палаючи всім лицем, пригортається до мене й зараз же нахиляється до Кості.
Я виходжу зза ширми, не перестаючи усміхатись, але вже не ніяково, а теж ніби зворушено. І через щось мені згадується тут же, як Клавдія Петрівна на другий, чи на третій день по нашому зближенню, отак само, вся зашарившися, соромлячись і роблячи над собою страшенні зусилля, незрозуміло, заплутано запропонувала мені перекласти на неї турботу про те, щоб у нас не було дітей. І, як їй до болю важко й соромно було пояснити мені, через що вона так хотіла. І як жагуче, вдячно, навіть із якоюсь розхрістаностю почала цілувати мене, коли я, нарешті, згодився. Дійсно, вона «пила чашу до дна», як пояснила.
Клавдія виходить ізза ширми, й ми обмірковуємо подорож. їй, видно, часто хочеться пригорнутись до мене, але вона ніколи перша не робить цього, — разу-раз почуває несмілість, наче боїться, що я відіпхну, що мені буде неприємно. Від цього мені мимохіть стає жаль її й досадно за її приниженість. І я ще більше
