йому, — найкраще в такому стані робити рішуче, твердо й жорстоко. Треба відняти в неї Діму, влаштувати своє життя і край.
— Ні, ні, голубчику! — злякано кліпає він очима. — Це неможливо. Це цілком неможливо. Шура не згодиться.
— Згодиться.
— Ні, ні, ні!
І вмить питає:
— Так ви гадаєте, що варто просто відняти, так? Силою? Украсти? Га?
І знову: ні, ні! Шура не згодиться, підійметься галас, скандал, пересуди. А то несподівано, іронічно-посміхаючись, задається питанням: а чи не вернутись до Варварочки?
— Та ви на тому й скінчите, Панасе Павловичу.
— Он як! Ви так думаєте?
І довго дивиться в одну точку з застиглою іронічною посмішкою, яка потрохи робиться блідою, жалісною, скорбною.
Шура у своїй постанові непохитна й тупо-тверда. Почувається, що вона, дійсно, швидче помре, аніж буде можна змінити її.
Між иншим, у мене не перестає що-разу, як бачу її, ворушитись бажання зробити щонебудь таке, щоб умочити цю праведницю в гріх. От як би, наприклад, шикарно одягти її, напоїти, оточити сластолюбними масними пиками й подивитись тоді, що в неї там за сею непорушною шкаралющою святости. Мені чогось раз-у-раз здається, що там повинен сидіти звір. Тому то вона така й уперта й насторожена, що боїться випустити його.
Автім, він іще вилізе. Він знайде щілинку. Хай
