рами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніще це — потиснути одне одному руки й розійтись.
Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Иноді він зиркає на мене, й я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.
— Пусте! — кажу я, широко позіхаючи. — Завтра за те матимеш на обід цвітну капусту. (Його улюблена страва.)
— Ні, Якове Василевичу, річ не у цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!
Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:
— Я не в претенсії, я не в претенсії! Давно вже знаю…
І знову ходить, таксамо поглядаючи на мене. Що за чортовиння?
Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?
Я знов позіхаю й, усміхаючись, кажу:
— Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?
Його, як помітно, починає дратувати мій тон.
— Ні, виграв! — сухо говорить він. — І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш
Він виймає гаман і відраховує з пачки триста карбованців.
Я збитий цілком зпантелику і на сей раз зовсім щиро не розумію нічого.
— Так у чому ж річ?
