«братєц», що хляпають своїх знайомих по плечах, животах і, загалом, скрізь і завсіди почувають себе на місці.
— Ти що ж це, Якове, зробив з моєю дружиною? Га? От коміки! Та через що це ви горщика розбили?
В його очах якийсь насторожений, намацуючий вираз. Він, розуміється, знає, через що ми розбили.
Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, що хляпає дужче й певніще, займає пануюче становище. А в другого з'являється запобігливе підхіхікування.
— Та ні, справді, слухай, що сталось?
Я дивлюсь на його товстий, в'ялий, з круглими, крихітними ніздрями ніс, на блакитні очі, на жовтяву гриву на голові й у мене з'являється зловтішна радість: ніякої схожости немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хиба́ їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? Автім, яке може бути батьківське почуття в цеї ледачої розхрістаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, й Соню, й самого себе. Хиба́ купити Андрійка в його?
Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.
— Дурниці, їй-Богу! — сміється Сосницький. — Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, — каже він, криво посміхаючись і витягаючи циґарку.
«От зараз попрохає грошей».
— Так, не вдалось життя. «Не зійшлись характа-
